Все велике пізнається на відстані

«Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті» (Мт. 5,14).

Без сумніву, наведені вище євангельські слова нашого Спасителя набувають для нас особливого значення саме сьогодні, в часі святкування 150-річчя від дня народження Праведного Андрея Шептицького, Великого Митрополита і нового Мойсея Українського люду. Тому що вони у всій своїй повноті окреслюють велич цього Праведника, означують святість його життя.

Кажуть, що все велике пізнається на відстані. Очевидно, що велич Митрополита Андрея можна пізнати з відстані часу. Однак, яка ця відстань повинна бути, і скільки часу мусить минути, щоб ми вповні усвідомили цю велич – питання, як кажуть, риторичне. Адже, по-суті, це залежить не від часу – це залежить від нас самих. Тобто, наскільки ми будемо готові досліджувати життєвий шлях Митрополита, наскільки ми будемо готові системно вивчати письмову спадщину нашого Учителя, наскільки ми будемо готові крокувати дорогою, накресленою нашим Мойсеєм, наскільки ми будемо готові втілити у наше щоденне життя його заповіти тощо. 

Останні події, що стосуються встановлення пам’ятника Праведному Андреєві у Львові, показують, що ми лише на початку цього шляху. Очевидним є те, що вагому роль у цьому упущенні зіграли й конкретні обставини. Зокрема, в совєтські часи великий Митрополит в позитивному відношенні був під тотальною забороною. Пам’ять про нього була атрофованою: як у суспільстві, так у державі, так і у школі слово «Шептицький» подавалося виключно у негативному світлі. Його ім’я, якщо й згадувалось, то обов’язково асоціювалось зі зрадою, із шовінізмом, з «буржуазним націоналізмом» тощо. Про Російську Православну Церкву скромно промовчимо.

З Божої ласки, авторові цих рядків довелося служити у соборі св. Юра у Львові саме у той час, коли в його підземеллях, що сьогодні звуться криптою, проводилися реставраційні роботи. Саме тоді було відкрито і труну нашого Праведника. На здивування, все виявилось на своєму місці. Це говорить про те, що ворог знав, що колись залишить Львів, залишить і катедру нашого Святця. Він боявся його увесь цей час, він боїться його і сьогодні. Як бачимо, Божа охорона була сильнішою від ненависті і зберегла мощі нашого Праведника від збезчещення.

Знаючі люди скажуть, що процес беатифікації Митрополита Андрея триває вже не перше десятиліття. Ці ж люди ствердять і те, що на шляху до визнання його святості ставились серйозні людські перепони. І ці перепони ставились, власне, там, де й проходив цей процес. Вони ставились для того, щоб ім’я Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького відійшло у забуття, щоб не було прославлене у Вселенській Церкві. Деякі особи дуже не хотіли «впустити» нашого Святця до Божого Престолу. Але, як бачимо, святість нашого Митрополита від того зовсім не поменшала, а навпаки – Господь бажає його прослави, бо не зважає на людські амбіції. Підтведженням цього є визнання героїчних чеснот нашого Митрополита, що є великим кроком до остаточного визнання його святості. Зрозуміло, що не люди визначають гідність людської особи для Вічності – це є Божою прерогативою. А людська протидія Божій волі є смішною і такою була завжди.

Звершивши Революцію Гідності, Україна сьогодні переживає непрості часи відриву від страшної імперії, яку влучно назвали «імперією зла». «Що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з Веліялом?» (ІІ Кор.6,14) – запитує св. ап. Павло. Здавалося б, для розумної людини відповідь є однозначною – між добром і злом будь-який компроміс є абсолютно виключений. Однак, чесні львів’яни переконалися у протилежному – у людей таке можливе. А підставою для такого висновку стала, знову ж таки, особа Митрополита Андрея Шептицького. 

Втім, не стільки сама особа, скільки пам’ятник Митрополитові, який вдячні львів’яни вирішили спорудити своєму Мойсеєві. Очевидно, й час наспів. Проте сили зла не вгамовуються – проти Праведника далі точиться непримиренна війна. Зло ніколи не капітулює, воно не здається. Для своїх підлих вчинків воно використовує різні засоби, різні спокуси, різні пастки, як-от неправду, підкуп, шантаж тощо. І трапляються окремі люди, що йдуть на компроміс зі злом. Часто – свідомо. Саме це можемо спостерігати сьогодні й у Львові. У нашому випадку це зло воплотилося в групу людей, яких можна було б назвати «скверними». Камуфлючи свої лукаві войовничі дії захистом скверу, вони не розуміють, чи не усвідомлюють того, що чинять скверну. А «Академічний тлумачний словник української мови» говорить, що скверна – це щось  мерзенне, порочне; те, що викликає огиду.

Через недугу Митрополит Андрей намагався своїми Писаннями доносити до народу християнські цінності, здорову науку, моральні повчання. Ми ж можемо пригадати ще одну групу людей, котрі нещодавно, ідучи до влади, обіцяли «принести у владу християнські цінності». На жаль, саме ті, що обіцяли бути носіями отих «цінностей», виступили проти спорудження пам’ятника Великому Митрополитові у Львові. Шукали компромісу з лукавим,  а отримали ганьбу. 

Якщо глибше проаналізувати природу цієї злоби до Митрополита Андрея, зрозуміємо, що тут діють як ті сили, що у свій час тотально очорнювали ім’я цього Праведника, так і ті, що блокували процес його беатифікації. Це говорить про одне: зло відтінків не має, воно лише вміє маскуватися. І його намаганням є загасити Світильник і «вкрити його посудиною». Ми ж повинні бути готовими до того, що ця війна з Митрополитом Андреєм Шептицьким буде тривати ще довго. Річ не тільки і не стільки у пам’ятнику, а річ у тім, що цей пам’ятник поставлено УКРАЇНСЬКОМУ Митрополитові, УКРАЇНСЬКОЮ Церквою і в УКРАЇНСЬКОМУ Львові. Саме в цьому – суть проблеми.

Нам же належить широко відкрити глибокі богословські, філософські, державотворчі, суспільні та інші твори нашого великого Учителя. Їх належить не лише відкрити – з них потрібно черпати знання, ними потрібно жити. Бо в цих творах – і наше минуле, і наше сьогодення, і наше майбутнє. У цих творах – ціла школа нашого буття, буття нашої Церкви, буття України.

о. Іван Галімурка, редактор

Знак для невіруючих

Про слово "православний" авторитетно

Думаємо, немає потреби рекламувати сьогодні постать Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого.

Його знає увесь світ. Та, на превеликий жаль, мало хто знайомий з його творами і богословськими трактатами. Рік 2004-й є роком 20-ліття його кончини.

Щоб якоюсь мірою пошанувати світлу пам’ять Слуги

Божого, бажаємо на початок цього року подати до загальної уваги твір Патріярха, який і на сьогоднішній час є дуже актуальний, корисний і заслуговує на нашу найвищу увагу.

1. Слово «православний» вже має за собою в церковному житті і літературі довгу історію. Впродовж усього часу багато вчених, діячів, єпископів і вірних висловлювались за збереження його в церковній практиці або а усунення чи замінення на слово «правовірний», або на інше, йому подібне. З огляду на те, що цим терміном користуються як латинські і східні католики, так і всі нез’єдинені православні, а між ними і ті, які недавно відступили від нашої Церкви, питання стало знову актуальним. Тому треба дещо пригадати і вияснити в оцьому спорі.

2. Богословський термін «православний» (όρθοδοξος) був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти монофізитів, що перечили злуку двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним означувано тих вірних, що право славлять Бога. Пізніше халкедонське православ’я почали заперечувати епігони, монотелети-одновольці в VII ст., навчаючи, що в Христі є тільки одна воля, а не дві – Божа і людська, – як це вчить Вселенська Церква. Проти монотелетів виступив в Римі Папа Мартин І (649 – 17.VI.653) і осудив їх на Лятеранському Синоді 649 р. За те царгородські василевси казали його ув’язнити, і екзарх василевса Констанса II, Теодор Калліопас, схопив Папу в Лятеранській базиліці і відставив до Царгороду, де його засуджено на смерть. На прохання патріярха Павла цісар помилував його і заслав до Корсуня в полудневій Україні, де він помер мученичою смертю 16.ІX.655 р.

Римський клир ще за його життя вибрав папою Євгена І, на що папа Мартин дуже жалівся в своїх листах до Царгороду і Риму, нарікаючи на те, що давні його вірні і приятелі так гірко його розчарували. Папа Мартин І був родом з міста Тоді в Умбрії. Він був дуже діяльний, їздив як делеґат до Царгороду і був другим після папи Климента І папою, що згинув мученичою смертю на засланні в Україні. Головна частина його мощів спочивала у Влахернській Богородичній церкві біля Херсонесу; іншу частину мощів перевезено до Риму і приміщено в церкві св. Мартина.

3. Як сказано, на Лятеранському Синоді Папа Мартин І осудив монотелетські царські декрети – «Ектезіс» і «Тіпос», і трьох прихильників монотелетизму – патріярхів Сергія, Пирга і Павла, бо, як говорилось на Синоді, науки про дві волі є «побожні, вітцівські і соборні навчання католицької Церкви православних», тобто Церкви п’ятьох Вселенських Соборів. Рішення Папи Мартина І прийняли всі «православні» Церкви на VI Вселенському Соборі в Царгороді 681 р. Св. Іван Дамаскин (750 р.) пізніше написав основний богословський твір і назвав його цим іменем: Εκθεσις της όρθοδόξου πίστεως - De fi de orthodoxa. Слово «православний» стало загальноприйнятим на означення визнавців правдивої віри у відрізненні від усіх єретиків – монофізитів, монотелетів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін. Воно набрало ще більшої ваги, коли II Нікейський Собор 787 р. застосував цей термін «православний» проти іконоклястів. Бо цей Собор осудив

іконоборство, започатковане василевсом Левом Ізаврійським. Після Собору величаво відсвятковано побіду над іконоборцями в Царгороді. В 842 р. рішено, щоб на майбутнє це свято святковано в першу неділю Великого Посту як «неділю православ’я». Отож, православні візантійські Церкви не є православними

в противенстві до Риму, але до монофізитів, монотелетів і іконоборців. Тому слово і назва «православний» — όρθοδοξος – є нам, вселенським західним і східним католикам, — та візантійським християнам спільне.

4. 3 часом назву «православний» присвоїли собі нез’єдинені Східні Церкви як свою виключну назву і православ’ям почали називати науку перших Сімох Вселенських Соборів. Одначе таке звуження поняття несправедливе, бо ціла Вселенська католицька Церква є православною. Цей термін був дальше в 

уживанні і залишився також в латинській Літурґії, а навіть в правилах різних Чинів. Слово «православний» багато разів чуємо на східних Літурґіях св. Василія Великого і св. Івана Золотоустого та на інших богослуженнях. Після відлучення Східних Церков від Вселенської і Західної термін лишився незмінний: і одні, і другі називали себе православними. Знову після привернення єдности на Вселенських Соборах в Ліоні, Флоренції та на поміснім в Бересті ця практика всюди зберігалася.

Тридентійський Собор закінчив свої рішення словами: «Це є віра св. Петра й Апостолів, це – віра Отців, це – віра православних». З того приводу не було замітніших непорозумінь аж до новіших часів. На Західній Україні в минулому столітті стали підноситися деякі голоси за пропущення слова «православний» або замінення його словом «правовірний» чи іншими подібними словами – для відрізнення себе від нез’єдинених

православних або, як їх тоді називано, від православних «схизматиків». Згодом справа набрала більшого розголосу й загострення та навіть опинилася в Конґреґації Поширення Віри, від якої наспіла виразна відповідь: «...Це питання зріло обговорено, і їх Еміненції Отці рішили на загальному зібранні 16 травня 1887р., що перше слово (зн. «православний») належить вповні вберегти. Ця думка їх Еміненцій Отців була в цілості затверджена Найвищим Архиєреєм на авдієнції 17 т.м.». Одночасно рішено також, щоб для уникнення непорозумінь і згіршень поучувати вірних про значення слова (Додаток до чинностей і рішень Львівського Собору 1891 р.). Св. Папа Пій X поручив в присязі «щиро приймати науку віри, яку ми перейняли від Апостолів через православних Отців». Отже, Вселенська католицька Церква ніколи не зрікалася і не зречеться того слова, освяченого півторатисячорічною традицією.

Правда, кожним словом, поняттям, як і кожною річчю, можна користуватися у їхньому повному, вірному і правдивому значенні, але буває, що їх надуживається чи звужується. Це, одначе, не обезцінює властивого слова і речі в їхній суті. Крім цього, наведені подібні терміни не віддають того самого поняття, значення,

що «православний», бо «правовірний» означав того, хто правильно вірить, а «православний» – того, хто правильно славить Бога. Отже, існує між ними різниця. «Вірити» і «славити» – це два різні акти богопочитання, які не означають одного і того самого. Вселенська католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдина правильно, у цілій повноті, славить Бога. З тієї-то причини вона не може відмовлятися від цього світлого імени і поняття. Даремно тому домагатися цього від неї, бо це означало б заперечувати себе саму.

5. Якщо інші Церкви хочуть присвоїти цю назву виключно для себе, то з того ще не слідує, щоб католики мали зректися свого права на неї або і відцуратися від неї. Англіканська Церква називає ебе «католицькою», але, мимо цього, Вселенська Церква не відрікається від своєї тисячолітньої назви. Католики в Англії називають себе для відрізнення Rоmаn саthоlіс – римо-католики. Подібно й католики російського синодального обряду називають себе «православними католиками». Так само і в нас не можна

відрікатися від прадідної назви «православний», бо вона нам вповні прислуговує – без уваги на те, що й інші також користуються нею. З другого боку, ми не можемо бути коротко та вузькозорі, але мусимо брати до уваги факт, що більшість українців і росіян належать до православного віровизнання і чисельно мають перевагу над нами. Коли ми не зрікаємося своєї, справедливо нам належної, назви «православні», то вони не можуть нас легковажити й уважати за сектантів в їхньому розумінні і з їхньої точки зору. Навіть навпаки – те слово промощує нам церковну дорогу до них. І на Бога надія, що так станеться. Бо ми мусимо прагнути і прямувати до єдности, згідно з заповітом Христа: «Да всі будуть єдино» (Ів. 17, 21) і «на сем камени созижду Церкву мою» (Мт.16, 18) – не Церкви, лиш одну Церкву. А це признаємо і ми, і вони. Зрештою, таких явищ, де одна назва є спільною для одної держави чи нації, а при тому існують великі інші різниці між підметами, які носять ту саму назву, є багато. Візьмім для прикладу «християни»: ніхто не зрікається цього

імені – ні католики, ні православні, хоч ним навивають себе і єретики, і сектанти, і ворожі собі нації. Німцями є і республіканці, і націоналісти, і монархісти, і христ. соціялісти. Так само українці. Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі партії і політичні угруповання, як республіканці, монархісти, націоналісти, соціялісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діяметрально протиставні в своїх ідеологічних програмах. Та, мимо того, ніхто не зрікається самої назви – українці, німці. Треба, отже, пояснювати нашим вірним, зокрема старшим, щоб зрозуміли суть питання, насвітлюючи його з богословського й історичного погляду. Через зречення слова «православний» ми вже мали великі втрати.

Не треба наражатися на ще нові. Церковно з’єдинені разом в Христі, під видимим Головою, Папою Римським, всі ми таки останемось «православні» і в майбутньому.

З «Благовісника Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського обряду»

(Кастельгандольфо, Рим, 1967 р.)

(Опубліковано у часописі "Мета", число 1\156 від січня 2004 року)

БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИЧЕ 

ВАСИЛІЄ, МОЛИ БОГА ЗА НАС!

Дев’ять років (1963-1972) в умовах жорстокого переслідування Блаженний єпископ Василь Величковський був Місце блюстителем Глави УГКЦ

У далекій Канаді, в місті Вінніпезі, в церкві св. Йосифа спочивають нетлінні останки сина 

української землі Блаженного Василія Величковського. До цього куточка Канади приходять люди 

різних на- ціональностей і віросповідань, щоб звернутися до Блаженного і через його заступництво 

отримати ласки для себе, своєї родини. Дехто приїжджає ще раз, щоб подякувати за чудесне 

оздоровлення чи вислухані просьби.

Блаженний священомученик Василь Всеволод Величковський народився в Станіславові (тепер 

Івано-Франківську) 1 червня 1903 року в священичій родині. Вчився у Львівській Богословській 

Академії, прийняв дияконські свячення з рук митрополита Андрея. Вступив до Чину отців-редемптористів в монастир, що у Львові на Голоску. Єпископ Йосиф Боцян уділив йому тайну Священства 9 жовтня 1925 року, і протягом двох років молодий ієромонах виконував обов’язки вчителя Колегії редемптористів у монастирі на Збоїщах. Мав дар проповідництва. Словом священика-місіонаря запалював серця людей  в Галичині, а з 1928 року  на Волині, де населення з великою любов’ю приймало його. Інтелігентний, відважний, відданий своїй справі, невтомний трудівник на ниві Христовій проводив місії в Ковелі, Луцьку, а в селі Колодяжному, де народилася Леся Українка, парохіянином отця став її рідний брат Микола Косач. Польська адміністрація всіма способами старалася усунути з Волині о. Величковського, бо він “українським живим словом ставав на заваді полонізації Волині“.

В 1935 році о. Василя відкликали і призначили ігуменом монастиря в Станіславові. З запалом він 

взявся за нові обов’язки. Всяку працю, котру розпочинав, посвячував Матері Божій Неустанної Помочі, 

бо до Неї мав особливу набожність, котру проніс через усе життя. І Вона допомагала йому, — місії, котрі він давав у всіх областях Галичини, а особливо у Львові, проходили з величезним успіхом.

1939 року Галичина увійшла до складу Радянської України. УГКЦ обмежували, ставили заборони на 

публічну діяльність. Та все ж в честь празника Матері Божої Неустанної Помочі, ігумен-місіонар Величковський, відважно вивів на вулиці Станіславова величну маніфестацію. Сам йшов у рядах вірних, слідкуючи за порядком. Через кілька днів його заарештували. За Хресний хід з жовто-блакитними 

прапорами отця Василя поставили під «стєнку». Тільки молитва врятувала його. Відпускаючи на волю, КГБіст сказав йому слова, що запам’ятались назавжди: «Я поважаю вас, бо ви життя готові віддати за те, в що вірите». Як бачимо, навіть ворог поважає стійких. В часи німецької окупації, за розпорядженням Митрополита Андрея Шептицького, отець Величковський голосив слово Боже в Кам’янці-Подільському. Місцеве населення, позбавлене через війну духового проводу, збиралося в церкві св. Миколая, щоб охристити дітей та почути слово великого проповідника. Німецькі окупанти під загрозою арешту змусили священика покинути місто.

В 1942 році отець Василій був призначений ігуменом монастиря в Тернополі. Він ревно взявся до 

виконання своїх обов’язків. Працював дуже багато, їздив з місіями до Теребовлі, Збаража, Золочева.

Коли радянські війська знову зайняли Україну, уряд всіма силами намагався підчинити Українську 

Католицьку Церкву східного обряду московському патріархатові, котрий, на відміну від УГКЦ, був 

зламаним і перебував в руках безбожної влади. На наших землях УГКЦ користувалася любов’ю і 

автори- тетом, а, отже, щоб знищити її, треба було позбавити її керівництва. В квітні 1945 року 

заарештували 11 єпископів та двох Апостольських візитаторів, сотні священиків і вірних. В Тернополі 

взяли ігумена Василя Величковського.

«Підпишіть православ’я і відкривайте церкву, служіть, коли ж ні – то підете під суд», — кричав начальник НКВД. Відповідь :«Ні! Ні в якому разі!» Зрозумівши, що нічого не доб’ються, отця кинули в тюрму Чорткова, а звідти вивезли до Києва. Два роки тривало слідство. Безконечні допити, пошуки компроментуючих матеріалів. Знайшли календарик, на якому були слова молитви-подяки: «Боже, дякуємо Тобі, що звільнив нас від червоної банди.» Та молитва-просьба: «Боже, хорони нас, щоб не повернулась червона орда.» Це ж 

«протирадянська агітація», заявив слідчий. Обласний Київський суд засудив ігумена Величковського 

до вищої міри покарання розстрілу. В камері смертників тримали тільки злочинців і серед них – 

священика. Так тривало три місяці. Кожної ночі одного в’язня виводили для виконання вироку і до- 

давали до камери ще когось. В таких умовах священик-місіонар ніс слово потіхи співв’язням: вчив 

молитов, катехизував, сповідав. В’язні горнулися до нього, шукаючи розради, набираючись живої 

віри. Однієї з ночей викликали і отця Василя. Прочитали новий вирок – 10 років каторги.

Ігумен Василь Величковський пройшов через табори Кірова, Воркути, Владіміра над Клязьмою, знову Вор- кути. Працював на лісоповалі, в шахті. Скрізь був голод, холод і непосильна фізична праця. Та і в цих умовах знаходились добрі люди, котрі допомагали йому: переводили на легшу працю, ділилися хлібом. А він віддячував словом священика, таємно виконував свої душпастирські обов’язки, постійно молився на вервиці. Зробив її з хліба, а пізніше – з деревяних кульочок, і не розлучався з нею.

В 1955 році термін завершився, закінчилось 10 років ув’язнення. Ігумен Василь Величковський став 

вільний, міг повернутися на рідну землю. Та Українська Греко-Католицька Церква була заборонена, 

оголошена поза законом. Тільки таємно на рідній землі священик міг виконувати свої душпастирські 

обов’язки. Таємно відвідував розкиданих і розрізнених священиків (одні з них повернулись із тюрем 

і заслання; інші переховувались, а дехто, вкусивши плодів «казьонного православ’я», хотів 

відкликати) і мирян підпільної Церкви. Разом з єпископом Миколою Чарнецьким започаткував 

повернення в лоно рідної Церкви тих, хто вимушений був підписати православ’я. Таємно організовував навчання молодих хлопців на священиків. Підпільні монастирі поповнювалися новими покликаннями, і тих, хто прагнув жити з Богом, благословляв нововисвячений єпископ Василь Величковський. Єпископські свячення йому таємно уділив в 1963 році 

Митро- полит Йосиф Сліпий — перед тим, як покинути рідну землю назавжди. В глибокій таємниці 

Владика Василій проводив місії і реколекції вірних. Ці зібрання нагадували сходини перших 

християн. Відправи відбувалися при закритих вікнах для втаємничиних, стояла сторожа. Єпископ 

Величковський працював дуже самовіддано, був дуже рухливим і хоробрим, як згадують сучасники. Він 

висвячував нових священиків, кількох єпископів, серед них – і отця Володимира Стернюка, котрого 

назначив своїм наступником на випадок арешту.

В 1969 році міліція приходить до помешкання єпископа на площі Возз’єднання, 11 з обшуком і 

заарештовує його. Владиці інкримінують: організацію підпільних священичих курсів у Тернополі; 

поширення між вірними інформації про життя Церкви з радіо «Ватикан»; переховування медаликів

та образків; антидержавну агітацію у книзі «Історія Чудотворної Ікони Божої Матері Неустаючої Помочі». Фактично ж Владику Василя Величковського судили за його єпископську діяльність і виконання обов’язків Місцеблюстителя Глави УГКЦ. Отримав єпископ максимальний присуд – три роки суворої тюрми.

Ув’язнення відбував у м. Комунарську на Донбасі в тюрмі суворого режиму. Тут його чекали важкі 

тюремні умови, праця, приниження. Заборонили переписку, і на Галичині поширилась вістка, що 

Владика помер. А він був важко хворий. Відмовляло серце, пухли ноги. В’язниця своїм нелюдським 

режимом та знущаннями повністю знищила його здоров’я. Тільки дух залишався бадьорим.

В 1972 році завершився термін муки, та Владиці не дозволили повернутися додому, до Львова. Через 

Київ відісла- ли його до сестри у Югославію. Звідти єпископ катакомбної Церкви їде до Риму, щоб 

побачитись із своїм святителем Патріархом Йосифом Сліпим і розповісти про життя нескореної 

Церкви. В Римі він удостоєний аудієнції з Папою Павлом VI і розмовляє з ним 40 хвилин. В 1972 році 

на запрошення Митрополита Германюка Владика Василь Величковський їде до Канади. Тут, на чужій 

далекій землі, його радо зустрічають рідні українські миряни, вітрами долі закинені в ці краї. Зустрічі, промови, теплота сердець і... нерозуміння, що він тримається з останніх сил, що радість є також убивчою. Ковтнувши по- вітря свободи Слова і Віри, єпископ Ісповідник Віри відходить на заклик Того, Хто провадив його все життя, додаючи сили і витривалості, щоб голосити Його слово, щоб нести його між людей.

На болотистому цвинтарі біля Вінніпегу знайшов єпископ Василь Величковський свій спочинок. В 

2001 році Папа Іван Павло ІІ проголосив його Блаженним. Громада Вінніпегу урочисто перенесла 

тлінні останки Мученика до церкви святого Йосифа. Комісія встановила після відкриття труни, що тіло 

Блаженного залишилось нетлінним. Господь ще раз дав йому – місіонарові – нагоду збирати навколо 

своїх нетлінних останків християн, несучи їм надію. Щоб в словах молитви біля його гробу випросити 

за посередництвом Блаженного ласки, потрібні для них.

Владика Василь Величковський належить тепер не тільки нашій Церкві. Він Блаженний Вселенської 

Церкви. Наш український святий в далекій Канадійській землі молить Бога за нас.

Дев’ять років (1963-1972) в умовах жорстокого переслідування Блаженний єпископ Василь Величковський був Місцеблюстителем Глави УГКЦ.

Ірина КОЛОМИЄЦЬ,

Інститут Історії Церкви УКУ

(опубліковано газета "Мета", число 0\155, грудень 2003 року Божого)